Технічний опис маршруту спортивного пішохідного походу 2-ї категорії складності.-5

Здійснений в період 30 квітня – 8 травня 2011 року в Українських Карпатах.

5-й день – 4 травня – середа.

Прокинулись о 6:30. Погода зіпсувалась. Дрібний дощ – мряка. Ми з Сергієм пішли за водою. Знайшли в метрах 60-70 у лісі в північно – західному напрямку від будиночка. Я набрав усі ПЕТ – пляшки, а Сергій мав принести дров. Збирались довго.

Знову довелося подавати наплічники через вікно.

Виходимо в 11:30 з перевалу Околи(ФОТО 5.1).

Дрібний дощ переріс у дощ з мокрим снігом. Зробили фото біля будиночка. Погода була аж ніяк не ходовою. Було б непогано зробити повну днівку. Натомість у нас вийшла півднівка. Ми й так відставали від графіку, тому треба було йти. Хоч б дісталися до Догяски. Це сьогодні навіть в таку погоду нам по силах.

11:35 Вказівник.(ФОТО 5.4).

Фото біля вказівника(ФОТО 5.3).

На роздоріжжі компас вказав на південний – захід. Все вірно. В цей бік показував і вказівник, до Трояски іде синій маршрут. Керівник також вказала цей напрямок. Оксана вже тут була. До Трояськи було 9 км. Ми вже мали не так багато й часу. Ще й погода могла внести корективи.

Рушили. Дорога заболочена і залити водою від мокрого снігу з дощем. Клубища сухої торішньої трави присипані снігом. Пробуємо обходити лісом з правої сторони. Тут сухіше. Не мочитимемо ноги. На деревах трапляються сині маркери. Проходимо 1км. Ми десь на вис. 1216. Висота не яскраво виражена. За 300 м розвилка. Синя стрілка на дереві показує ліворуч. Обі дороги ведуть на гору Татаруку. Та що ліворуч іде через полонину Ріпту. Нам туди. Повертаємо ліворуч на полонину. Маркери добре ведуть лісом. Якась дорога іде ліворуч. Стрілка показала вгору. Галявина з струмком. Тут видно кілька бівуаків. Трохи вище дорога повертає знову ліворуч. Проходимо повз товсту смереку з останнім видимим маркером. Нарешті полонина . Уся в гущі хмари. Густа мряка створює враження туману. Виходимо на будиночки.(ФОТО 5.8).

12:26 Група під стаєю на полонині.(ФОТО 5.6,5.7).

Маркери щезли в тумані. Та й на відкритій місцевості складно зорієнтуватись. Усе навколо сіро… Пройшли близько 100 м. Орієнтири втрачені. Натрапили на стежку вона іде вниз. Кажу усім , що десь тут має бути підйом на вис. 1531. З якої ми маємо вийти на Татаруку. Згідно карті маршрут має проходити десь над стаями і підніматись на потрібну нам висоту. Схоже, що він іде десь вище. Не можемо знайти підйому. Беремо вгору. Чути вгорі крики в тумані, але нічого не видно звісно. Ще якась група спускається на полонину. Схоже на те , що у неї також проблеми з орієнтацією. Вони десь недалеко 100-200м від нас. Чути, що порозгублювались і гукають одне одного. Наштовхуємось на серйозний крутосхил. Не той рельєф, що на мапі. Та й не може підйом іти таким крутосхилом. Це доволі підозріло. Тим більше ми ішли маркерами і не бачили ніякої стежки вгору. Але ж група спускається звідтіля! Це збиває мене з пантелику.

Повертаємось назад до останнього маркеру. Беру Сергієвий ГПС. Нема ніякого підйому над будиночками. Він показує на будиночки. Прогортую карту ГПС далі і знаходжу підйом за будиночками, неподалік того місця , де ми щойно були. Виявляється ми були біля підйому! Мапа трохи неточна. Підйом іде прямо через стаї. Отже ми йшли вірно. На кошарі бачимо маркер, якого не побачили першого разу, бо просто обійшли будиночок з іншого боку. Потрапили на стежку. Минули вориння і побачили на смереці неподалік будиночків у тумані маркер. Знову виходимо на ту саму стежку. Вона іде вниз, до потоку Апшинець. А нам треба вгору на висоту 1531. Так і показує ГПС. Ідемо за ним. Бачимо маркер на камені. Трохи вище йде ще одна стежка, що видніється з – під снігу. на сніжниках видно, що вгору ідуть сліди. Це й є підйом. Врешті знайшли.

Всі стоять і чекають на мої дії. Трохи прояснилось. Побачили трохи вище двох хлопців, що спустилися нарешті з крутосхилу і вийшли з лісу. Я щось їм гукнув. І вони у відповідь! Сказав, що зараз підійде. Попрямував до мене. Я також трохи підійшов. Він спустився. Виявляється це група з Харкова. Їх 5-ро. Чи 6-ро. В них виникла страшна проблема. Карта показала, що Татаруку треба траверсувати ліворуч, щоб вийти на маршрут, який веде на Околи. І вони нічого не могли зрозуміти. Ввімкнули ГПС, а той показав праворуч іде маршрут! В результаті пішли по ГПСу, але все рівно не змогли знайти спуску. Намотали в результаті 10км зайвого! Забрели в глибокі сніги на північному схилі. Сніг з цього боку був по їх словах глибиною вище колін, а подекуди по пояс. Вони витратили в результаті купу сил і купу часу.

Про такий значний сніговий покрив північного схилу Татаруки я знав. /Дурня тому приклад!/Тому ще складаючи маршрут й вирішив штурмувати гору не з півночі/тією дорогою праворуч/, а з північного заходу, через полонину Ріпту і вис. 1531. Тут снігу мало б бути значно менше.

ТАКИЙ ВАРІАНТ. Тому й вирішив траверснути. Зайти на Татаруку ч/з вис. 1531, бо знав, що на тому коротшому підйомі/з півночі/ нас чекає немаленький сніг, може й потужніший , ніж з аналогічного боку на Дурні – і не помилився!

В них виникли проблеми з неточністю на мапі. В них була мапа ДНВП «Картографія», 2009р.-Укргеодезкартографії 2008 року. Масштабом 750 метрів у сантиметрі. На цій мапі дійсно позначений маршрутний траверс гори Татаруки ліворуч схилом, щоб потрапити на Околи, але в реальності нема такого.

Тут у харків»ян й почалися проблеми. Вони в результаті блукали в тумані і шукали спуск. Тому не дивно, що ГПС їхній зміряв намотану відстань на масиві Татаруки до спуску на Ріпну – 10 км. Нечувано. Де тут можна було стільки находити!? Очевидно харків»яни вийшли на дорогу, що спускається на вис. 1416, думаючи, що це і є потрібний траверс. Потім побачивши, що щось не те , дорога дуже низько падає – увімкнули ГПС і повернулися з району 48 градусів 19,5’сх.широти і 24 градусів 08,5’ півн. довготи. І пішли далі по ГПСу. Але проблеми були всерівно через рельєф. Точно спуститись в таку погоду дуже важко, значно важче, ніж піднятись!

По слідах, які є на сніжниках, піднімаємося вгору у південно – східному напрямку. Тут давніше хтось спускався. Поволі траверсуємо з лівого боку вис. 1531. Долаємо невеликі сніжники. Сліди на них допомагають орієнтуванню. Раптом сніжник щезає. І сліди також. А стежка відходить ліворуч. Виходжу на неї. Вона спускається знову на полонину. Нам не туди. Справа в тому, що тут декілька паралельних стежок вимальовується з – попід снігу, що йдуть зигзагами вгору.

Пройовши 0,5 км ми вийшли на висоту 1531. Все згідно мапі. Маршрут звертає різко в південно – східному напрямку. Входимо у сідловину між вис. 1531 і першим жандармом(назвемо цю безіменну висоту так) гори Татаруки. Сніжником у сідловині ідуть різко на захід сліди. Видно хтось проходив тим боком, ч/з цю безіменну вершину. Можливо і харків»яни. Але швидше за все , що ні.

Продовжуємо рух помаршруту. Траверсуємо жандарм Татаруки зліва. Пройшовши 200 м трапився великий нависаючий сніжник. Зверху йог о було обходити довго і складно. Оцінивши ситуацію, що він не несе небезпеки - сніг тепер не той - минаємо його знизу. За 600 м вийшли на галявину. Тут була вода /струмок/ і табір києвлян. Вони нас вгостили гарячим чаєм. Це було якраз до речі! За що їм велика дяка. Вони сказали, що підйом саме тут, коли їх спитав. І на горі за великим сніжником сідловина Жандарму і Татаруки. Вони туди піднімались, але через погану погоду не наважилися іти. Адже ніколи раніше тут не були. Ми сказали, що ночуватимемо біля оз.Догяска.

А ми рушили. Нам побажали удачі. Почавсяя доволі складний підйом. За метрів 200 стежку обірвав сніжник. В тумані не мож було розгледіти де сніжник, а де небо. Києвляни радили обійти йго справа. А ми обійшли зліва. Правда схил тут був чималенький. Бл. 45 градусів.(ФОТО5.9).

14:32 Продовжуємо підйом до сідловини. Вже майже піднялись. Погода жахлива. Доволі екстримальна!

На тому крутосхилі я загубив один екземпляр карти. Її знайшов Сергій. Як добре, що я йшов не останнім.

Опинилися нарешті на хребті, у сідловині. За 300-400 м від підйому.

Одразу почали підйом на Татаруку. За 200 м були вже на вершині.

14:34 Піднімаємось на вершину(ФОТО 5.10).

14:35 Вершина. Море радості. Принаймні у мене. Вона нам нелегко далася! (ФОТО 5.11,5.12.)

Ми продовжуємо рух стежкою. Кажу всім, що ще 1 км нам падати вниз до ще одної сідловини. А потім за 500 м знову підйом, тепер на гору Трояську.

Виходимо на дорогу. Вона траверсує гору і іде далі по хребту за нею. Лівий її кінець сходить в низи до річки Апшинець/права притока Чорної Тиси/. Ми йдемо через вершину. Виходимо на величезний сніжник, щось схоже на снігову шапку. Яку долаємо.(ФОТО 5.13,5.14).

15:18 Вершина Трояськи.(ФОТО 5.15).

Тут вказівники.(ФОТО 5.16,5.17).

З Трояськи ідемо за компасом і картою. Сходимо дорогою вниз. З права приходить та дорога, що траверснула гору.

Мерзну в руки. Бо фотографував і сильно замерз. Треба одягти рукавиці. Але всі вирвались вперед. Нема коли зупинятись. Вони у мене в наплечнику. Пхаю руку у кишеню і грію. Іншою тримаю палиці. Потім з іншою продовжую таку ж процедуру. /по черзі грію./Ще й ці карти мушу нести в руках. Незручно.

За 1,5 км виходимо на висоту 1762. Тут хрест. Фотографуємось.(ФОТО 5.18).

Пробую знайти дорогу, що йде по хребту до оз – ра Догяска. Не можу знайти в таку невидимість. Ще й б уважніше глянув, що вона іде трохи нище на північ від вершини/яких 50м/. Нам треба на гору Догяску, але якщо б знайшов дорогу, то грець із нею. В таку погоду її шукати нема здорового глузду. Та знаходжу дорогу, що йде рівно на південь. Це дорога на гору Догяску. Нам туди й треба! Рухаємось на південь. За 500-700м має бути Догяска. Зупиняюсь тут сніжник. Яскраво вираженої вершини нема. Проходимо далі. Починаю думати, що ми певно її минули. Видимість то страшна. Пройшли бл.1,5 км. Вже перепитую скільки пройшли. Всі згідні, що більше 1 км. А вершина мала бути за 500-700м від висоти 1762. Кажу, що ми точно її минули. Можливо в тому місці де був великий сніжник, бо ми ж помітили невеликий пагорбик зліва. Дуже погана видимість цьому посприяла.

Робимо невелику зкпинку для зорієнтування і остаточного рішення. Перекус шоколадкою. Сніг зливається з небом. Сергій дістав ГПС. Так і є. Пропустили. Вертаємо назад.

Знайшли горбик, той що пройшли. На ньому великий сніжник. ГПС підтверджує, що це вершина Догяски.(ФОТО 5.19,5.20).

Повертаємось назад. Члени групи не розуміють, що робиться. Пояснюю, що так складено маршрут. На висоті 1762 знову не мож знайти дорогу. Погода розсіює увагу. Беру Сергіїв ГПС і виходжу на хребет. Спустившись по тій дорозі, що ми прийшли ,50-60 метрів техніка підкорегувала свідомість, яку скувала погода. Аж пізніше зрозумію цей нюанс на мапі. Хоча мапа вже показувала маршрут над колибами! На ній у більшості все схематично і приблизно. Продовжуємо рух хребтом Апшинець. Від морозу показує , що батарея мобільного з ГПС підсідає. Сергій каже, що це через мороз техніка глючить. Насправді заряду ще 75%. За 1км поворот. Спуск на озеро. Віддаю ГПС, яке одразу ж вимикається для економії акумулятора. Проходимо вниз ще 500м. Виходимо на ще одну дорогу, що йде паралельно з хребтом. Згідно карті і компасу нам праворуч. У сніжникаках дорога губиться. Сильний туман . Нічого не видно. Озеро знайти не просто. Йдемо по слідах сніжниками. Сніжники закінчуються і зникають у засохлій траві й сліди. Складно орієнтуватись. Йдемо за азимутом. Напорюємось на намет на горбику. Чути сильний шум води. Це водоспад. У наметі 2-є москвичів. Показали угорську карту Свидовця з українським дубляжем. Вони вилізли з Чорної Тиси на Трояську. Тут вибилися з сил. Тому й так намет розбили. Тут погане місце. Досить вітряне. Озера так само не знайшли в таку погану видимість. Йдуть у Кваси. Питаю де озеро. Вони думають так само як і я . Вгорі за водоспадом у цирку. Але дертися туди в таку невидь безглуздо. Домовились зі мною , що підуть завтра разом з нами. Спитав чи це їх сліди. Сказали, що так, але вони бачили ще чиїсь. Значить скоріше ще тут хтось був. Шукаємо місце для наметів понижче. Потік. Гарне місце здавалося здаля, але тут усе залито водою. Струмки талих вод і мокляки. У невеличкому котловані є гарне місце. Одразу помічаю. Тут нема нічого кращого! Бачимо у млі й озеро. Невже Догяска? Та очевидно це те менше, яке є на мапі понище Догяски. Назвемо його Догяска Мала. Місце гарне, тихе, безвітряне. Поруч великий сніжник. І горбик, який б заслоняв нас якщо б вітер раптом обернувся із північного заходу, що малоймовірно, бо нас хоронить сам хребет. Але тим не менш! Розклали намети. Почало темніти. Бере мороз. Могли б ночувати в одному. Бо вже -4 градуси. Нічка буде доволі екстримальною для дівчат. Мою ініціативу не підтримано.

Готуємо на пальнику. Горох з салом. Какао. Піднятий настрій. Наталя від такої мішанини блює.

Лариса панікує. Каже,що ми замерзнемо. А я дівчат заспокоюю. Кажу що я 2009 року ночував у однотентовому наметі в літному спальнику при -3 градусах! Було дуже холодно. Не замерзнемо кажу!

Аби дівчатам було тепліше іду ночувати до Лариси і Наталки в намет. Наталя всередині, бо у неї найслабший спальник.

Підсумок дня: Складно було у туман знайти підйом на Татаруку з полонини Ріпної. Дуже складно було у таку видимість орієнтуватися на висоті 1762. Складно було знайти вершину Догяски.